IV ФЕСТИВАЛЬ КІНО ТА УРБАНІСТИКИ «86»

28 КВІТНЯ - 2 ТРАВНЯ 2017 РОКУ, МІСТО СЛАВУТИЧ

MADE IN SLAVUTYCH

Місто Славутич виникло у період між 1986 і 1988 роком для мешканців міста Прип’ять, яке було евакуйоване у 1986 році після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. У міста є кілька «най-» – це наймолодше місто в Україні, в його мешканців дуже низький середній вік (передусім тому, що тут багато дітей) і життєвий рівень тут нібито суттєво вищий, ніж загалом по Україні. Та все ж у цьому місті в мене було таке відчуття, ніби я повернулася на тридцять років назад. Місто завершили будувати у 1988 році й згідно з моїми даними відтоді воно фактично не змінилося. Центром є велика головна площа з міськрадою та кількома магазинами поблизу. Переважна більшість жителів мешкає в панельних будинках неподалік. Більше, ніж сама архітектура, мене цікавили люди, які там живуть, хоча мені іноді заважав мовний бар’єр. Більшість жителів у час мого дослідження була заціакавлена насамперед війною з Росією, а не аварією на атомній електростанції тридцять років тому. І це зрозуміло. Мені допомагає те, що я сама родом із країни, де понад 40 років панував комуністичний режим. Я знаю, які починаються проблеми тоді, коли «річ», яка належала усім, раптом починає належати комусь конкретному. Люди тоді часто відчувають, ніби їх світ закінчується за порогом їхнього дому, що все, що за ним, належить уже комусь іншому. Раніше люди будували щось спільно і мали набагато сильніший зв’язок із місцем, де жили. Сьогодні люди звикли більше подорожувати – не лише через роботу, а й для того, щоб щось купити чи розважитися. Місце, де вони сплять уночі, стає через це лише однією із зупинок на шляху.

 

Своїм проектом я хотіла б розбудити мешканців із цієї летаргії. Я хотіла б дати їм відчуття того, що щось можна робити разом, що в цьому є смисл і це призводить до конкретних результатів. Люди зараз, на жаль, набагато більш апатичні, ніж раніше. Тому набагато важче пробудити в них інтерес до спільної справи. Та все ж я думаю, що це можливо, не лише у Славутичі чи моїй рідній Лішені, а й будь-де в світі. Тільки потрібно обрати відповідне рішення для відповідного місця.

 

У Славутичі я вирішила зробити дещо, що може видатися дивним – я хочу, аби Славутич потрапив до Книги рекордів Ґіннеса. Яким способом – мають вирішити мешканці міста. Це має бути щось спільне, що дасть їм відчути, що це їх спільний рекорд. Справжній рекорд, записаний до Книги рекордів Ґіннеса. Рекорд, який розкаже про Славутич читачам і фанатам Книги на іншому кінці світу. Славутич зможе стати містом, яке надихатиме й інші міста в усьому світі. Містом, яке доведе, що все ще варто робити щось спільно.

 

Катержіна Шеда


Публічні презентації відбудуться 6 травня о 16:00 в палаці дитячої та юнацької творчості та
7 травня о 12:00 в кіноконцертному комплексі.