FESTIVAL OF FILM AND URBANISM

MAY 9 - MAY 13 / 2018, SLAVUTYCH

Український переклад фільму «Похвала Нічому»
31.05.2018

Документальну комедію Боріса Мітіча супроводжує закадровий віршований текст, який в оригіналі начитує Іггі Поп, а для показу на фестивалі переклав українською поет Павло Коробчук. Цей текст вартий уваги як самодостатній літературний твір, тож представляємо його українську версію.

 

 

ПОХВАЛА НІЧОМУ

 

Текст: Боріс Мітіч

Переклад: Павло Коробчук

 

Викривальна документальна пародія,
не зовсім у прозі,
у якій Ніщо
намагається відстояти свою значущість.

 

Одного дня Ніщо втекло з дому,
знесилене від нерозуміння.
І перетинає вісім гірських хребтів
і вісім глибоких морів…
…і прибуває в нашу Богом забуту долину.

 

Зрештою –
наше перше
побачення.

 

Не знаю, чи прийшов я
рано,
чи уже все втрачено?

 

Я маю стільки розповісти!
Та й досі в пошуках доречного тут тону.
Щоб я не виглядав, мов той підлиза,
Й щоб ви не надірвали спини у поклонах.

 

Слушнішого ще не було часу
знаходитись за камерою,
та я не безголосий.
Тож нумо грати в гру
у дещо інший спосіб.

 

Ми пропустимо аналітиків
і експертну дискусію,
різні там спецефекти
і культурну протрузію.

 

Жодних класичних сцен,
ні перестрілок за міські бюджети,
ні другорядних персонажів,
ані підсюжетів.

 

Ні врятування світу,
ані претензій тих злиденних,
лише портрети – твій і мій
у ситуаціях буденних.

 

І декілька коментарів
й вигадливих дебатів,
щоб лиш переконатись,
що ти наживкою готовий ласувати.

 

Ніщо перегортає порожню сторінку
і спускається до людей.

 

Та хто я, щоб казати
“я” чи “ми”?
Чи справді я – Ніщо?
Чи лиш без Его ми стаєм незрячими?

 

На мене можна, кажуть,
тільки натякати.
Хоча все інше в світі
здатні повивчати.

 

Хоча, я є в кожнісінькому кадрі,
якщо на мене в тебе є чуття.
В інакшім разі
уяви, що бачиш те,
що бачу я.

 

Або милуйся краєвидами,
Нехай свідомість задає керунок.
І не хвилюйся –
я не прийму це все на свій рахунок.

 

Ніщо поправляє свій ремінь.

 

Зухвало стільки “я”
вживати. Правда, ну?
Й мене попереджали
не цікавитись “чому?”
Але мені комфортно бути “я”, яке завжди
випитує “чому”.
Тому я постараюсь, так, саме тому.

 

Прибув я Бозна звідки
і хочу все й відразу, й дуже швидко.
Мені не вистача терпіння
після тривання в вічності.

 

Здається, занедужав я
місцевою болячкою –
законне дивне право
відчув, немов гарячку.

 

Відчув, що заслуговую на більше,
ніж заслужив раніше.
І схвилювався, ледь не стало гірше.
І навіть моє нове “я”
уже встидається цих віршів.

 

Вся ницість світу мені й в пуп не дише,
Але проймає глибоко щось інше –
бджола, яка
навколо мене свище.
І товстозадий, що
прошкує усе ближче.
А ще малеча, що
забила м’ячик на горище.
І посуд, що не зна
самоочищення.
Й нав’язливі дзвінки, напевно дзвонить теща.
Й зарплата мого друга, трохи вища.
І власне лицемірство.
Про це, давайте, тихше…

 

Не знаю, як з цим впоратись,
нехай невдовзі це мене полишить.
Я майже хочу, щоби хтось
мені повідав і прийдешнє, і колишнє,
проте це був би спойлер
відкриттів,
а це не тішить.

 

Ніщо відзначає, що Його знання про світ
було абсолютно протилежним до нашого.

 

Усе, що знав я про кохання,
було із ненадісланих листів.
Усе, що відав я про віру, –
на власну секту я спустив.

 

Усе, що я про тебе знав, –
ніколи ти речей цих не вчиняв.
Зі слів, що ти ніколи не сказав.
Із книг, що ти ніколи не читав.

 

З ідей, що ти не зміг подужати.
З можливостей, що не здійснилися ніяк.
Я мушу всі знання пошвидше надолужити.
Хіба не так?

 

Вважаємо, що не так
– і Ніщо відтепер почувається,
ніби не в своїй тарілці.

 

Боюсь, мене вже хочуть стратити.
Я відчуваю себе Сталкером.
Я прагнув вам допомогти,
та заважаєте мені це досягти.

 

Плутанина,
депресія,
пустеля,
темна днина,
стреси,
порожня оселя…

 

Не звинувачуйте мене, бо це негарно,
у кожній вашій власній психотравмі.

 

Вибач,
але в чистилищі нема ні в кого німба.
Ні ВІПа, ані Інста-діви,
ні дьюті-фрі із віскі й хлібом,
ні депортацій справа вліво,
і гроші не вернуть, можливо –

 

лише кілька щасливих зірок
у гравітації твоїй лінивій.
Політ у небеса узятий під замок,
війна жорстока свій збира оброк,
й байдуже, що віщує горизонт.

 

Тож не вини мене,
коли усе нудне,
усе, що я роблю –
даю тобі у дворику вживати каберне.

 

Ніщо заходиться критикувати.

 

Я розумію – дуже важко жити
і з враженнями, і без них,
гориш серед мільярдів, мов сірник,
мов світлий метеор,
що у безодні ледь не зник.

 

Твоїм всім сподіванням
зберегтися й розростися
завжди прийде фінал. кінець. завіса.

 

Все пробуєш лишити власний слід,
проте в найкращім разі їх –
залишить твій сусід.

 

Від усвідомлення, що ти мізерним був,
й ще меншим став,
не порятує ані крутота авта,
ані рахунок, кинутий на бар,
ні сексуальний аватар,
ані картинне трощення гітар,
ані остання із усіх сигар.

 

Я знаю, що боїшся ти – і зрад, й принад,
що на парковці трохи вдарив зад,
що хочеш сексу без оплат,
та разом з цим усім –
твій мозок – мармелад.

 

Правда в тому, що Ніщо заплуталося
не менше, ніж ми,
але, зрештою, досягає успіхів у
осягненні людської природи.

 

У рівновазі проживай депресії
і долю власну поглинай,
роби все те, що радили любити,
не запізнись, часу не гай.

 

Змішай чесноти та гріхи,
перед падінням – постели сінце,
тримайся за майбутнє,
і щиро роздавай це все.

 

Поки що Ніщо переважно симпатизує нашим
слабкостям, навіть переймає деякі з них.

 

Я люблю потіти,
у ваганнях ціпеніти,
я люблю кабаре
і салат табуле,
і потерте взуття,
і тюремний блатняк,
я люблю ракію,
більше, ніж вино.

 

Я люблю красу.
Не обов’язково надзвичайну красу.
Нормальна така краса – саме те, що треба!

 

Єдину річ спитати хочу в Часопростору:
питання полягає не у тому,
як можуть існувати вірші після Голокосту,
а у тому, як після віршів можуть виникати
Голокости?

 

Натхненне Ніщо намагається адаптуватися,
проте не все вдається.

 

Я прослизнув у озеро,
тихеньке й благодатне,
але мене взялися проганяти,
бо всі озера
нині є приватні.

 

Велодоріжку я фальшиву доліпив
у декорацію оновлену,
але зазнав невдачі при спробі
все зробити самотужки й безкоштовно.

 

Я вирішив із сонцем мандрувати навсібіч,
проте білизна чиста закінчилась
в першу ж ніч.

 

Я витримав фізичний біль
перед моїми друзями,
а дівчина усе ж пішла
з тим, що купив їй смузі.

 

Я друзям нагадав про речі,
раніше безоплатні,
але на всьому заробити
вони вже стали здатні.

 

Допомагати людям анонімно
я хотів,
та копи залишили
кілька куль у животі.

 

Я пробував робити будь-що,
а потім – дещо,
а потім
казна-що,
але успішним важко бути,
коли ти сам – Ніщо.

 

Але Ніщо занадто пишається собою,
щоб досягти благополуччя.

 

Підходжу ідеально на вакансію,
оскільки…
відчув себе ровесником всіх
геніїв історії
і мешканцем найкращих місць планети
і не тільки.
Вважаю, що добро і зло –
це нерозлийвода,
а мізки розвивають лише ті,
кому не ліньки.

 

Не маю ні минулого,
ні друзів, ані грошей,
але плачу за спроби
бути радісним й хорошим.

 

Я класний менеджер
(хоча і скнара),
й завжди встряю, коли будь-хто
забуде свій сценарій.

 

Командна праця  – це про мене –
що більший виклик,
то все більше я натхненний.

 

Я хочу все змінити так,
що й важко уявити,
я наймолодший кандидат
з усіх на цьому світі.

 

Я завзятий, затятий,
працюю цілодобово,
гнучкий, беручкий,
труджусь безвідмовно,

 

я навіть знаю, яка доля цього світу,
і навіть те, що ти не здатен уявити.

 

Жодної відповіді.

 

Я крав томати у полях Італії,
але вони і дотепер – на смак гімна.
Я у тюрмі мурашку приручив,
але ніхто не бачив, де вона.

 

Медитував я шістдесят два роки,
ніхто з туристів не спитав шляху.
В змаганнях намагавсь не брати участь,
але дедлайни заганяли у депресію лиху.

 

Давав в користування власні володіння,
допоки білі люди не спинили: “Постривай!”.
Переживав за знищення природи,
але птахи й жуки поїли урожай.

 

Я виконав все те, у що я вірив,
аж поки не пошкодив все навколо.
Я витратив життя у добрих справах,
та, зрештою, я став дурним і кволим.

 

З причин, незрозумілих для Людини,
Ніщо продовжує балакати у риму,
при чому, без упину.

 

Не бути
чи, все ж, бути?
Навіщо ці занудні атрибути?

 

“Якщо”
це простір.
“Чому”
це час.
Щасливий ти чи радісний – усе
знецінитися може аж на раз.

 

Якщо світлини спогади лишають,
то що лишають стоси їх усіх?
Майбутнє шопінгу – це не продати речі,
а позбутись їх.

 

Якщо дружина й діти твої хочуть
чогось іще, ніж ситість і тепло,
ти забери в них щось, що вони мають
й віддай назад, мовляв, раніше не було.

 

Найбільш граційний жест
людського тіла –
це акт утримання від вчинків.
Найбільш граційний жест
людського розуму –
це концентрації навчитись.

 

Що маєш на увазі ти –
не дій, не бач, не говори?
Не рухайся і не питай,
не йди на три вітри?

 

Дуже просто.

 

Права качаєш на тварин і на рослини,
і філософствуєш при цьому?
Стріляєш там, де можна й де не треба,
і вірші пишеш про любов і втому?

 

Сценарії варганиш на серветках
і закликаєш до смирення?
Людей фільмуєш просто й некритично
й рятуєш сьогодення?

 

До біса це усе, забудь!
Ми – понад цим.
Мабуть.

 

Гаразд, погоджуюся, сестри і брати.
Можливо це усе – лише мої понти.
Можливо, я лише нудний старий пердун,
й життя таке солодке,
як цього бажаєш ти.

 

Невдовзі Ніщо, звісно ж, закохується.

 

Пролийте на дуелі мою кров,
мов пташку мене збийте між дібров,
земна любов –
немислима любов.

 

Хоч плюс на мінус дає нуль,
й це діє де завгодно,
чому ж чоловіки й жінки
хвилюють одне одного?

 

Не здатні жити разом,
і порізно не здатні,
і разом охолонути,
і разом спопеляти.

 

Вас діти продадуть заради
техніки швидкої.
Батьки вас продадуть за те,
щоб їх лишили у спокої.

 

А ваш партнер продасть за порцію гормонів.
Ти любиш полуницю,
вона любить квантову суницю.
Вона міряє весільну спідницю,
ти хочеш мультик про жертву й вбивцю.

 

Вірний чи ні,
завжди – в лайні.
Підбір акторів рідко той,
що має бути у кіні.

 

Ніщо привертає всезагальну
міжнародну увагу.

Американці продають нерухомість,
щоби придбати Ніщо:

 

“Послухай,
ми знаємо, що правий саме ти,
та не дамо тобі перемогти.
Працюй на нас
й зруйнуй гріхом фінальним всі мости.

 

Політика у нас проста:
діли і владарюй.
Ми цього не приховуєм –
гарцюй, лютуй, жируй.

 

Робота полягатиме у створенні страхів,
щоб попит завжди вищий був за пропозицію
у кожен із років.

 

У той же час,
ми бутіки захистимо від куль та мін,
в нас кожен критик стане, мов кретин,
примусимо до миру через зброю,
природу зробим клубом, цирком, грою,
біткоїни просунемо та іншу ахінею,
і правду всю замінимо брехнею”.

 

На це я відповів
у захисній напрузі:
“я дякую вам, друзі,
улюблені мої ілюзії.

 

У вашім Диснейленді щастя і свободи
дозвольте мені з вами не погодитись –
товсті занадто ви, щоб поміститись
у мій скляний звіринець вроди.

 

Те, що ви хвалитеся розкішшю й автами –

це терапія нехороша,
так ви ще й нагрібаєте плацебо, що зоветься
гроші.

 

ОК, збудились, понтами покрутили, наркотик вжили,
але життя не має друкуватись
на доларах фальшивих.

 

І люди спробують самі
посмакувати вашу мрію.
Та кожен, зрештою, по своєму хворіє.

 

Працюй, щоб жити,
не живи, щоб працювати.
Натисни паузу,
відчуй вино цукатне.

 

Нема нічого грішного в порожньому житті
і у житті без успіхів,
досягнень, відкриттів.
І, кажучи про страх, –
лиш ти є той,
хто має грати в ролі головній.
З комфортним тобі темпом
поглинання в цих світах,

 

ти – чорна дірка
на планеті цій”.

 

Азіати намагаються клонувати Ніщо:

 

“Послухай,
ти – один із нас
і завжди був таким.
Ми бавили тебе малим,
ти нам як рідний син.

 

Невтомно трудиться мільярд
робітників на нас,
ти тільки не зважай на те,
що сну у них нема.

 

Ми всюди, де лише не плюнь,
займаєм півпланети.
Лише зажди, коли ми все
покриєм інтернетом.

 

В нас сотні голограм Нічого
й тисячі – вагін!
Та й імператор надягнув
одежу “мейд ін Чіна”.

 

Тебе ми надрукуємо
12D-принтером,
зі знижками для хіпстерів
і для каналу “Інтер”.

 

Запізно своє его витирати –
Його пора наситити,
або пора вмирати”.

 

На це я відповів
у захисній напрузі:
“Я дякую вам, друзі,
та я – в своїй кольчузі.

 

Я знаю, що моє єство
це суть вашого Бога.
Проте, ви знаєте, що я
не за, але й не проти чогось.

 

Я ціную елегантність каліграфії,
духовність вашої чайної церемонії,

 

сумні простори малювати вміння,
і медитації ледь-ледь перед зомлінням,

 

і практики, що дихання вивчають,
і флірт із небуттям (хоч краще б пили чай).

 

Але, з повагою до міці і до слави,
лиш те, що здатні ви на все,
не значить, що ви праві.

 

Я раджу вам, хоч може це й цинічно,
побільше практикуйте Кама Сутру
у версії,
яка є платонічна.

 

З усесвітом єднайтеся
у пікселі кожнісіньким,
але також кохайтеся, –
це засіб проти бісиків.

 

Навчіться забувати всемогутність.
Згадайте про баланс, це ваша сутність.

 

І в разі, якщо інші схочуть
вплинути на вас,
не бійтеся,
Брюс Лі – живий,
він порятує вас”.

 

Араби намагаються приручити Ніщо:

 

“Послухай,
ми – праві, і в цьому уся річ,
навіщо тисячу й одну
вичікувати ніч?

 

Ми винайшли кав’ярні,
і бриття, й основи алгебри,
і навіть певні складники
відеокамери.

 

Ми також зберегли знання
класичної античності,
і вельми возвеличили
значення невинності.

 

Водночас ми і прокляті,
й залюблені природою,
і завжди це призводить до
мінливої погоди.

 

Грошима ми засипані
аж під саменьку стелю
і хочемо створити світ
з самої лиш пустелі.

 

До нашої великої сім’ї
запрошуєм ласкаво!
Тебе ми пригощатимем,
як нашу силу й славу”.

 

На це я відповів
у захисній напрузі:
“я дякую вам, друзі,
за впертість і потужність.

 

Потріть чарівну лампу,
якщо захочете впіймати мене в лапи.

 

Події світові до вас прихильні не були,
та й ви забули дещо те, що здобули.

 

Ви вмієте в складних умовах
завжди бути перші,
та дещо розчарований
становищем теперішнім.

 

Не певен, що ви маєте
нав’язувати погляди
ні відданим пустельникам,
ні тим, хто схожий з вигляду.

 

У розповсюдженні ідей
хай вас чекає успіх,
але не звинувачуйте всіх інших
в богохульстві.

 

Щоб людство прийняло ваш піст,
назвіть його детоксом –
бо обіцянки раю вже
на мейлах в спамі просто.

 

Рахуйте екзистенцію на пальцях
в піщаних й золотих палацах.

 

Для всього іншого
є милостивий Бог,
проте моєю буде
остання з перемог”.

 

Європейці все ще вирішують,
що робити з Ніщо:

 

“Послухай,
насамперед давай узгодим те,
що треба нам створити комітет.

 

Твоє значне зростання
потребує обговорень –
ЄС одноголосно має
глянути у корінь.

 

Ми мусимо узгодити
питання правове,
інакше бюрократію
на клаптики порве.

 

Ми хочемо, щоб кожен
відчув, що має дещо,
але і те, що ми –
за інших дещо вище”.

 

На це я відповів
у захисній напрузі:
“я дякую вам, друзі,
та випийте по смузі.

 

Із вас красива мова так і ллється,
мені ж словесна мастурбація
практично не вдається.

 

Ви штучні переможці
та водночас невдахи –
і ті, і інші в певний час
стрибнути хочуть з даху.

 

Не зовсім зрозумів я вас,
та зрозумів фрустрацію.
Нікчемність має стати вам
предметом демонстрацій.

 

Раби свободи, ще й чужі
рахуєте борги.
Огидно імітуєте
батьків і ворогів…

 

Ваш благородний гонор
не засліплює мене –
ведуться лиш туристи на
величчя неземне.

 

Країни хай пишаються
фрагментами історії.
Та жодна не гордує хай
усім минулим. Соррі.
Мораль канонізовану
впроваджують лиш хворі.
Не хочете засвоїти мене
(хоча б в цім творі),
це відкриває те, наскільки ви потворні.
Влаштуйте так, щоб я був у фаворі,
інакше з себе ж обладнаєте колонію сувору”.

 

Інші країни світу вірять,
що Ніщо може їм допомогти:

 

“Послухай,
нам нема чого тобі пропонувати,
ми прості робочі акробати.
Демократія це там, де є дебати,
і кажуть нам, що добре – бідувати.

 

Коли ми справді
в чомусь дуже добрі,
вони тримають свої руки
в нас на горлі,

 

й наполягають, що ми не у скруті,
хоч випадають у нас зуби кутні,
і зневажають вони нашу віру,
як застарілу, хоч і самобутню.

 

Ми серцем своїм відчуваємо,
що ми не такі недалекі,
та здатні ми лиш руки
розвести, бо суперечки
для нас є небезпечні.

 

Тобою дихаємо ми на повні груди
і відчуваємо твою довіру всюди –
будь ласка, дай пораду,
як нам бути?”.

 

На це я відповів,
щоб чулось в кожнім вусі:
“отож, мої всесвітні любі друзі,
пора віддати всім вам по заслузі.

 

Не так важливо, у яких в’єтнамках крокувати,
якщо ви спраглі перемог –
не смійте програвати.

 

Самопожертви замість вас
ніхто не зробить,
футболити історію
ніхто не заборонить.

 

Ми всі по-різному розумні й тямковиті,
і знаєм безліч способів
тікати з лабіринтів.

 

Відстоюйте свій простір,
і психічний, і фізичний,
для цього треба кілька справжніх,
(не з ЦРУ) героїв,
й це стане звичним.

 

Якщо наразі це не зовсім ви,
ось кілька правил основних:

 

нікому не розказуйте,
все те, що в вас попросять –
ви просто ігноруйте їх,
коли дари приносять.

 

Не пробуйте перемогти
цю всю несправедливість,
бо щойно ви оскаржите –
назвуть вас вередливими.

 

Доручення простіші
згодом будуть надаватися –
боріться радикальніше
і не озирайтеся.

 

Російський поет прийшов на край світу
і свариться із Ніщо:

 

Это было, конечно,
сильно!
Дважды спасибо.
Отныне вижу я твою монументальность бренда.
Мы можем даже торговать
твоим роскошным бредом.

 

Из кабинетов – прочь,
к науке больше – неохоч –
все документы – в клочья –
мозгам уж не помочь –
и электричка – в ночь –
на кухне курит дочь –
проблем не превозмочь –
не держит хаос – скотч –
нога не чует почву –
в один прекрасный день
я все здесь обесточу!

 

Отныне и всегда
все мысли – как метал.
Десятки тавтологий –
вот новый идеал.

 

Разрушу мифы для спокойствия и мира –
диета из могучести, без булки, без кефира.

 

Холодное я сердце сохраню.
Эмпатия –
лишь та, что есть в меню”.

 

Ти точно кажеш це усе мені?

 

Знову ж,
на погрози Ніщо майже не зважають.

 

Ти точно це усе мені говориш?

 

Час збігає,
ангели бухають,
Боги не грають більше
у злочин й покарання.

 

Том Вейтс вже не співає,
всі терміни спливають,
не чути ні по кому
подзвону звучання.

 

Вже не важливо, як ти все це відчуваєш,
усе, що я кажу, колись уже бувало.

 

Не важить вже, наскільки все непевне,
все рівно на багатих ми дивитимемось ревно.

 

Північний вітер
щойно мої сльози витер.

 

А південний вітер
насипав у вуста піску на місце літер.

 

А західний повинен
пройти спочатку тест на речовини.

 

А східний вітерець
ловив я,
та урвався вже терпець.

 

Зневірене Ніщо заводить блог
про тактичні паузи під час статевого акту.

 

Це просто був записничок
підказок і означень,
та дехто до них ставиться
занадто однозначно.

 

Сплетіння геометрії –
це загадка й удача,
допоки не вивчаєш це
глибоко і обачно.

 

Фонтани дофамінів

прямо пропорційні
періоду утримання
й прелюдій емоційних.

 

Ці паузи поміж фальцетів і басів
отримали найбільше голосів.

 

Мені подобається те,
що до вподоби й вам.
Я чув це завдяки
всіляким там пліткам.

 

Я.
Ти.
В бібліотеці?!
Боже збав!
Вау!
Вау!
Вау!
Вау!

 

Усе, що призвело до сплеску популярності
Ніщо, – було єдине чітке селфі.

Все ж, кожен успіх має свою ціну.

 

Бути знаменитим і жахливим –
гірше, ніж
повстанцем полохливим.

 

Я втрапив в пастку власного прокляття –
за те, що я несу дурню,
мені багато платять.

 

Вмонтовую ті рими,
які радять літагенти.
Достатньо вже?
Призи дають за ці експерименти.

 

Знімаюсь в мильній опері
про грішного пророка,
вихрещую галактики,
комети одинокі,

 

ні слова не кажу
в мотиваційних спічах,
пісок на пляжах чищу,
які сміттям напічкані.

 

Усі права я хочу
на творчість як таку,
на нуль і безкінечність –
на кожну, ще й на ту.

 

Брудні я маю гроші
з Ніщо цього фантомного,
й при чому нарікаю:
Чому я маю щось
але не…
що завгодно?

 

Зневажаючи себе все більше й більше,
Ніщо намагається принаймні бути корисним.

 

Ха!

 

Всі привілеї в наші дні
вже майже безкоштовні,
Тож вибираю власний шлях,
хоча шляхів є повно:

 

оновлюю енергію
ослаблих активістів,
зализую всі рани
равинів променистих,

 

і грішникам лікую
душевную хворобу,
гармонію навіюю
в сім’ю, роботу й побут,

 

Подовжую й скорочую
очікування час,
людей навчаю, як
не пхатись біля кас,

 

втрачати все, що зможуть
невдовзі віднайти,
допомагаю бачити
(до сплеску сліпоти),

 

всі зайві іграшки
ховаю від малечі,
забороняю бренди та
розваги небезпечні,

 

підтримую таланти,
проти яких журі,
усе роблю, аби
збулися їхні мрії,

 

сміюся, коли люди
розказують про плани,
рятую від смертей,
ну, майже бездоганно,

 

скеровую всередину
ваш погляд сексуальний,
милуюсь вами, але без
самозамилування,

 

і змушую вас зважити,
чи встати зі стільця,
і фільми зупиняю
за хвилину до кінця,

 

і змішую всі цінники мінятися місця…

 

Занадто пізно.
Індустрія схопила Ніщо за яйця.

 

“Містере Ніщо!
Містере Ніщо!”
“Ви можете описати
ідеально порожню кімнату?”
“Чи минуле справді таке далеке?”
“У вас є власна позиція,
окрім суспільної?”
“Ви стверджуєте, що з’явилися на світ,
так само, як і інші –
через любов
чи непорозуміння.
Що ви мали на увазі, коли сказали “любов”?”
“Ви відмовляєтеся відповідати,
звідки ви з’являєтеся і чи взагалі існуєте.
Чи можемо ми називати вас
онтологічний націоналіст?”
“Що ви думаєте про фразу:

 

одного дня ми разом поспимо,
але не в сьогоднішню ніч?”
“Ми організовуємо фестиваль тиші –
відвідаєте його?”
“Ви можете підтвердити, що
після смерті є Ніщо?”
“Скажіть, сортирний гумор –
це найбільша загроза людству?”
“У вас є тату?”

 

На піку популярності
Ніщо вирішує скласти повноваження.

 

Хо, хо, хо!
Отож, отож, отож!
Уже сезон відкрито полювання на качок,
тож хрест мій – саме час повісить на гачок.

 

Сьогодні – визначальна дата –
на мене математики вже почали зважати.

 

Собі довів я, що мої
дві протилежності – можливі,
і здатні існувати разом,
в одному колективі.

 

Усе й Ніщо у точці нульовій
єднаються,
від чого, в свою чергу,
новий відлік починається.
Цікаво, як в цю мить
ця точка почувається?

 

Філософи,
священики,
учені,
астронавти,
вас викликаю на дуель –
в постах коментувати.

 

Ви стільки “рятували” світ,
що він ледь врятувався.
Відновлювати міць його
я вже замордувався.

 

Якщо це зробить існування

ваше дещо більш терпимим,
я можу офіційно повідомити вам, що
якість,
пристрасть,
допитливість,
свіжість мислення,
хандра без шоколадки –
не є постійними і стабільними.

 

Я заохочувати також припиню
тупих, неначе п’явки,
брехню,
фігню,
спортивні ставки,
цьомки-чмавки,
ниття
та інші “необхідності буття”.

 

Надалі я зрікаюсь від
своєї імовірності,
а також відмовляюсь від
реальності себе.
Якщо ти не допетрав,
що це значить –
це й на краще,
живи спокійно, хай тебе це не гребе.

 

Ніщо видає прощальну промову.

 

Я вдячний за гостинність вам,
панове та панянки,
я мушу вас покинути –
не маю більше планів.
Я завдяки вам змушений
свою підняти планку,

 

настільки, щоб не прагнути
від вас нічого більше.
І, вибачте, та я піду
світи вивчати інші.

 

Понад усе скучатиму
за тим, як стало легше,
коли попісяв вперше,
й востаннє цілувався, ледь не вмерши.

 

От і все.
Ніщо додому дзвонить.
Я вас покину саме так, як і прийшов,
без жодної спокуси,
з собою я беру єдину річ,
– незаплямовану –
і це…
і це є…
мої вуса.

 

Але Ніщо не знаходить власної домівки, тому вирішує сказати ще дещо.

 

Невже я щойно думав, ніби я – це ти,
невже ти щойно думав, ніби ти – це я?
Була це біографія моя, чи, все ж, твоя?

 

Хотів би я забути знову все,
що пам’ятаєш,
і вивчити по-новому все те, що ти не знаєш,
але тумани досвіду
ці лінії стирають.

 

Людина-ідеал – неефективна,
браковане Ніщо –
непродуктивне.

 

Я бачу, що не гідний
ні тут, ні там я бути,
і взагалі ніде, куди б мене не впхнути.

 

Бароковий мінімаліст –
цинічний оптиміст –
розніжений садист –
неточний перфекціоніст –
додайте інші протиріччя в зміст…

 

Якби я спробував втекти
від себе сам –
я б не сховався ні на грам.

 

Якби я повисів на вашому хресті,
я б душу не віддав Богам.

 

Та не шкодую взагалі,
бо є на це причина,
бо я був певний час Ніщо
і водночас –
Людина.

 

Ну що ж, я вивчив людство,
тепер ви вчіть Ніщоту,
сприймайте це щодня,
немов свою роботу.

 

Мораль, якщо вона взагалі може бути.

 

Насправді, жодних підсумків
підводити не варто.
Все відкладеться в пам’яті,
мов за шкільною партою.

 

Я таїнство життя вам
повертаю ледь притуплене.
Я справлюся з Богами
і з дружиною наступною.

 

Я сплю в кінотеатрах,
з книжками серед шаф,
патруль від вас відводжу,
щоб не платили штраф.

 

І велосипедистам я
кручу ще дві педалі.
І всіх дітей вирощую,
щоб виграли медалі.

 

Покращую вам музику
у голові і талії.
Сумую за Італією
у самій Італії.

 

Породжую життя
миліше і ніжніше,
ховаюсь у кишені,
немов швейцарський ніж.

 

Плюю на застереження,
що впертість – неважлива;
висловлююсь віршами,
щоб довести – це можливо.

 

Весь арт люблю всліпу,
люблю його в тупу.
Римую, от наприклад,
“пук-пук-пук”,
і – “новий, свіжий пуск”.

 

Нарешті, розумію
свій спадок й епітафію:
СТАНЬТЕ НА ПЛЕЧІ НІЧОГО
І ВСЬОГО, ЩО МОЖЕ БУТИ.
Не впевнений, що є
японський відповідник.
Та, певно ж, має бути.

 

Ніщо так захоплюється, що не помічає величний монумент
в його честь, який ми так ніколи й не побудували,
з написом, який ми так ніколи й не написали:
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ НІЩО, ВІД ЛЮДСТВА, З ВДЯЧНІСТЮ.